Коли ти нарешті відкриєш очі і побачиш, що … непотрібен мені.

За двома зайцями поженешся, жодного не впіймаєш. Вона не хотіла двох, вона хотіла одного. Але не знала за ким гнатися так, що нікого не втратити.
Першого вона любила кілька років, але взаємності від нього не могла добитися. Як не старалася, для нього вона були нічим. Він знав, що небайдужий їй, і бавився цим. А їй це подобалося, бо вона вірила. Навіть коли зневірилася, надія все ще жила. Вона покладалася на інтуїцію, що колись обіцяла їй з ним майбутнє. Отак вона жила і вірила, нещасна, сумна, песимістична… І щоб цього ніхто не бачив, вона кожен день вдягала маску і грала роль безтурботної дівчини.
Другий в її житті з’явився випадково, як сніг на голову. Він був протилежністю першого, але більше нагадував її ідеал, ніж перший. Вона з кожним днем все більше і більше в цьому переконувалася. Вона не любила його, для неї всі зустрічі були муками, які потрібно було стерпіти, і вона терпіла.
Проходив час, її стосунки стали притиратися, злагоджуватися. Вона почала до нього звикати, її думки вже не приходили до першого. Але інколи їй дуже хотілося, щоб надмірна увага бойфренда не була такою великою, щоб інколи він не докучав їй своєю турботою, залишав її одну. І хоча вона знала, що дуже дорога йому, що потрібна, і він їй трохи подобався, бо ніхто більше не давав їй стільки турботи, все таки хотілося не раз сказати: коли ти нарешті відкриєш очі і побачиш, що непотрібен мені! У її телефоні вже давно був шаблон з анаголічним текстом, який вона не раз хотіла відправити, але ніяк не наважилася. Було безліч можливостей кинути його, але вона цього не зробила. Вона чекала, коли він все зрозуміє і сам піде. Але цей момент ніяк не наставав. Хоча він про все знав, не раз її запитував, навіщо їй, але вона кожен раз вдавала, що потребує його, любить, що він сам себе накручує.
Отак вона і жила, перебиваючись, стараючись визначитися, що їй потрібно. Адже одного вона любила і приймала його зі всіма його недоліками. Другий кохав її, був уважний, давав їй усе, що вона хотіла, здавалося б ідеальний, але всі його недоліки дуже кидалися в очі і через це вони часто сварилися. Хтось би назвав її дурепою, яка сама не знає, що вона хоче, але побувати на її місці ніхто не хотів.
Так тривало до одного дня, до того телефонного дзвінка. Ранком вона прокинулася без позитивного настрою, всоте тихо промовила: коли ти нарешті відкриєш очі і побачиш, що непотрібен мені! Він хотів лише поговорити з нею, а вона думала, скільки їй ще це терпіти. Вона уже інертно вдавала любов, бо знала, що його втрачати не можна, але не могла і довіритися йому. Вона тільки знала, що потрібно його тримати поряд, на всяк випадок. Під вечір її телефон довго розривався, хтось їй надзвонював. Коли вона нарешті підняла трубку, її зустрів до болі знайомий, ніжний голос, який довгий час давав їй життя.
- Привіт.
- Привіт.
- Давай зустрінемося, потрібно поговорити.
- Коли?
- Зараз.
Вона не знала навіщо пішла, але щось її понесло на місце зустрічі. Вона відмінила побачення, пославшись на термінові справи, і полетіла, мов на крилах. Він почав здалека, помалу просуваючись до суті діла. Його точно не цікавило ті банальні питання.
- Слухай, я знаю, що подобався тобі. Я подумав, може нам щось попробувати? Я знаю, що у тебе є інший, але може ти переглянеш свої позиції?
Вона опинилася перед вибором, складним вибором: піти до того, кого любить вона чи до того, хто любить її? Вона думала не одну годину, зважувала усі «за» і «проти». Вона хотіла любити, але й хотіла, щоб любили її. Але той перший не дасть їй того, що дає другий. І другому вона не дасть того, що може дати першому. А може залишитися самій? Але вона не знала, чим закінчиться весь цей каламбур. Може він її кине і не буде до кого повернутися. Залишатися біля розбитого корита їй не хотілося, вона знала, що перший хлопець непостійний, але її наївна фантазія казала, що він міг змінитися.
І вона ризикнула. Вона пішла за покликом серця. Вона так довго цього чекала. Вона чекала чотири роки цього моменту, не раз його вимальовувала в уяві, але ніяк не могла дочекатися. Вона погодилася, вона довго цього хотіла.
Образливо, коли довго чогось добиваєшся, і коли бажане у твоїх руках, то розумієш, що воно ТОБІ НЕ ПОТРІБНЕ. Дні текли, як пісок у руці. Не можна було сказати, що їй було погано, але не так, як хотілося. Можливо вона і була рада. Він залишився тим самим бабієм, як завжди біля нього багато дівчат, подруг. У її казці це все повинно було пропасти, але так не сталося. Він і далі ходив на вечірки, але тепер приділяв їй більше уваги, дзвонив частіше, а вона все частіше розуміла, що сміється примусово, що їй не смішно. О, як вона хотіла повернути ті почуття, що палали в її серці. Як вона бажала, щоб це вогонь палав і в його душі…
Вона знала, що довго не протримається. Вона не знала, що її з ним тримало, але залишалася. Скоріше за все, що довголітнє бажання, яке тепер здійснилося. Але вона також знала одне, що скоро він її кине. Вона йому не потрібна, для нього всі дівчата – іграшки, і краще бути подругою, бо там кращі пріоритети. Вона думала, що краще: самій його кинути, чи почекати, коли він нею насититься. Так, він її кинув. Одного дня подзвонив, сказав, що все закінчено, що між ними нічого бути не може… Вона знала, що так буде, але все одно боляче, бо вона його, дурня, любила…
Вона хотіла тепла і ласки. Скучила за ними. І знала, хто їй може це дати. Але боялася, що він її не прийме. Хоча ризикнула.
Для нього їх розрив був ударом, хоча знав, що вона не любить його, а лише вдає. Вона не раз казала, що піде, але не йшла. Він не знав, чому вона поряд, і тримав її з останніх сил. А також він знав, що вона нікому більше не потрібна, що НІХТО так до неї не буде відноситися, як він. Тому він знав, що коли вона це зрозуміє, то повернеться, а тоді він уже не прийме її. Нехай мучиться, страждає, шукає… Ні, він точно знав, що не зможе так вчинити. Він кохав її… він кожну ніч бачив у сні, як вона повертається до нього. І чекав. Але не знав, чи дозволить повернутися після того, як вона завдала йому такого болю. Ніхто б цього не схвалив, не зробив. Він знав, що той, хто зрадить раз, зробить це ще не раз. Він хотів вірити у її чесність, але один раз вона його підвела.
Десь під вечір пролунав дзвінок у двері. З повною апатією він відчинив їх і побачив на порозі її. Звичайно, він зрадів, але не хотів цього показувати. Тому строгим апатичним голосом запитав:
- і що тобі потрібно?
- Поговорити.
- Я не хочу з тобою говорити. Повертайся до нього.
- Він мене кинув.
- А ти кинула мене.
- Може можна все повернути.
- Ти думаєш, що я дозволю тобі це зробити, після того, що зробила ти? А якщо тобі знову захочеться піти?
- Якщо ти не хочеш, щоб я поверталася, то так і скажи!
Вона обернулася і побігла вниз сходами, ковтаючи гарячі сльози, що текли по її обличчю. Раптом хтось зупинив її і пригорнув до себе.
- Хочу, дуже хочу. Вернися.
Вона усміхнулася. Вона зраділа, що він прийняв її. Але вона його не любить і не любитиме. Вона з ним, бо більше ніхто на неї не дивиться, до неї так не буде відноситися, і вона нікому настільки не буде потрібна. І нехай це жорстоко, але фраза «коли ти нарешті відкриєш очі і побачиш, що не потрібен мені» назавжди буде її вірним супутником.